Арабська філософія як одна з форм суспільної свідомості феодальної епохи довгий час була тісно пов'язана з богослов'ям. З розвитком природничих і прикладних наук в ній почали зароджуватись матеріалістичні й атеїстичні тенденції. Першими, хто відходив від традиційного розуміння ісламу, були мутазиліти, які виступали проти догмату про приреченість і прагнули обґрунтувати релігійні догмати з точки зору розуму, виходячи з філософських положень деяких античних авторів. Разом з тим знайомство з творами Аристотеля, Платона та інших сприяло відходу арабської філософії від традиційної догматики богослов'я. Підкреслюючи важливість точних наук і природознавства, аль-Кінді (800—†879) критикував Коран і поклав початок використанню філософії Аристотеля для створення власних філософських систем.

Видатний арабський мислитель Ібн-Рушд (Авероес; 1126—†98) розвинув матеріалістичну тенденцію у філософії Аристотеля, відстоював думку про вічність світу, незнищуваність матерії та її руху, про смертність людської душі, заперечував можливість створення богом світу з нічого тощо

Ібн-Баджжа (Авенпаце, †1138) стверджував значення розуму, підкреслюючи, що моральне, духовне вдосконалення проходить через наукове пізнання, і проповідував ідею створення ідеальної держави, в якій людина матиме всі можливості для вільного і всебічного розвитку.

Значний вплив на розвиток арабської філософії справила творчість великого таджицького мислителя ібн Сіна Абуалі (Авіценни). Творчість Ібн-Рушда та інших відомих діячів арабської філософії сприяла розвиткові філософської думки народів Європи.

Фальсафа

Фальсафа – арабомовний перипатетизм та неоплатонізм, представники якого спиралися на філософський спадок античності та еллінізму, виступаючи його продовжувачами, інтерпретаторами та коментаторами, а також окреслюючи нове коло філософських запитів і проблем. Основними представниками фальсафи є аль-Кінді, аль-Фарабі, ібн Сіна, Абу Бакр ар-Разі, Міскавайг, ібн Бадджа, ібн Туфайль та ібн Рушд.

Калям

Калям (букв. «розмова [про щось]») – хронологічно перший напрям мусульманського філософствування, представники якого зосереджували свою увагу на першоджерелах ісламського віровчення, розглядаючи їх у раціоналістичні парадигмі. Світоглядний дискурс каляму містить низку проблем, які стали герменевтичною основою переходу від раціоналізованої теології до змістовної філософської рефлексії (проблема властивостей Бога, свободи волі, створення світу та ін.). Цей напрям філософської думки ісламського світу класифікують на декілька течій, серед яких можна виокремити ’аша’ризм (послідовники Абу ль-Хасана аль-’Аша’арі) та матурідизм (послідовники аль-Матуріді); окремі дослідники додають сюди тахавізм (послідовники ат-Тахаві) та загіризм (послідовники аз-Загірі). У калямі також існували численні течії, які відрізнялися між собою внаслідок відмінних поглядів на ту чи іншу проблему (наприклад, прихильників вчення про автономію людської волі називали кадаритами, а послідовників ідеї про абсолютне передвизначення – джабаритами); у мусульманських доксографіях течії раннього каляму розглядалися переважно в межах персоналістичного підходу (джагміти – послідовники Джагма ібн Сафвана, дірарити – послідовники Дірара бін ’Амра, карраміти – послідовники Мухаммада бін Каррама та ін.).

Му’тазіля

Му’тазіля («ті, хто відійшов») – напрям філософської думки ісламського світу, послідовники якого оформилися в окремий рух ще у VIII столітті нашої ери. Представники цього руху розробили своєрідні погляди на проблему свободи волі, створення Корану, атрибути Бога та ін., виклавши ці принципи у шести «стовпах віри». Вирізняючись з-поміж представників каляму радикальним раціоналізмом, му’тазиліти алегорично витлумачували або взагалі заперечували окремі положення доктринального ісламу, які, на їхню думку, суперечили здоровому глузду. Послідовники цього напряму філософії ісламського світу створили оригінальне онтологічне вчення, спираючись на ідеї атомізму, неперервності та фрагментарності просторового континууму, співвідношень субстанцій, акциденцій, множинності та одиничності. Основні школи «прихильників єдинобожжя та справедливості» (так називали себе му’тазиліти) зосереджувались у Багдаді та Басрі, проіснувавши там до кінця Х століття; найвизначніші представники обох шкіл – Васіл ібн Ата (вважається засновником напряму), Абу ль-Гузайль, ан-Наззам, Бішр бін Му’ттамар, Му’аммар, Абу Гашім та ін.